Очолювалася султанами, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалася міцним центральним урядом (портою) та багатонаціональноюбюрократією на місцях. Столиця розташовувался у містах Сегют (1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представники інших релігій обкладалися податком. Основою мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI — XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманетні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорщиною, Польщею, Росією,Венецією, Римом і Мальтійським орденом. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520–1555), простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпивЛозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.
Постання (1299—1453)[ред. • ред. код]
Осман І (1258–1326), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерву (Туркменістан) із 400 вершниками для допомоги Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.
Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року турки здобули Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві при Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях турецькій експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.
Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Турки поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві при Анкарі й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.
У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-волоські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-волоським силам в другій битві при Косово.
Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під турецькою назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визання османської влади. Візантійські еліти та населення, що не мігрувало, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала туркам втогнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасних усіх подальших турецьких завоювань в Європі.
Експансія (1453–1566)[ред. • ред. код]
XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії. Вона взяла під свій контроль основні торгівельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання.
Султан Селім І (1512–1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві при Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями вСередземномор'ї.
Наступний султан Сулейман І Пишний (1520–1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога турецьких військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Волощини і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під турецьким верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війска підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.
На кінець Сулейманового правління Османська імперія нараховувала 15 млн мешканців й простиралася на 3 континенах. Вона стала наймогутнішою морською силою в регіоні Середземномор'я й домінатною потугою у політичній системі Європи. Сучасники Жан Боден та Франческо Сансовіно порівнювали успіхи Османів зі здобутками Римської імперії.
Стагнація (1566–1700)[ред. • ред. код]
З 2-ї половини XVI століття Османська імперія вступила у період стагнації, що інколи переривався намаганнями реформувати централізований державний організм. Причинами стагнації були некомпетентість такорупція центрального уряду, які сприяли росту сепаратизму в провінціях; зростання технічної й політичної ролі європейських ворогів, насамперед Австрії та Росії; економічна стагнація та занепад, спричинені надмірними воєнними витратами, інфляцією та зміною торгівельних шляхів.
За правління Селіма ІІ (1566—1574) турки не змогли здобути Мальту (1565) й зазанали великої поразки італійсько-іспанського флоту у морській битві при Лепанто (1571). Ці події знищили міф про непереможність Османів. Імперія втратила домінування в Середземномор'ї й зайнялася посиленням впливу в Північній Африці. За наступних султанів Мурада ІІІ (1574—1595), Мехмеда ІІІ (1595–1603) й Ахмеда І (1603—1617) тривала неуспішна Довга турецька війна (1593–1606) проти Габсбурзької Австрії. Внаслідок безперевних воєн порушилася система набору військ, що спричинило падіння дисципліни. Демобілізація спричинила повстання курдських джелалі 1595–1610 років, яке охопило усю Анатолію. У 1603—1618 роках імперія вела війну з персами, що закінчилася втратою Кавказу. Незважаючи на воєнні невдачі та економічно-соціальні проблеми (нестача землі для 30 млн населення в 1600 році) держава Османів залишалася могутньою.
Султани Мустафа I (1617–1618) та Осман II (1618–1622) загинули в результаті військових і двірцевих заколотів. Їхій наступник Мурад IV (1623–1640) спробував відновити силу ценрального уряду. 1639 року він повернув захоплений персами Ірак та частину Кавказу, а також придушив повстання друзів (1623–1637). Проте вже за правління Ібрагіма І (1640–1648) державними справами став завідувати султанський гарем, який руками яничар погубив самого султана. Протягом так званого «Жіночого султанату» (1648–1656) матері молодих слутанів керували державою від їхнього імені й довели країну до політично-фінансовї кризи. В кпоху Кепрюлю (1656–1703) фактичне управління імперією перейшло до рук великих візирів з албанського роду Кепрюлю. Їм вдалося відновити імперський контроль над Трансільванією, захопити Крит (1669), а також здобути польські володіння в Південній Україні — Буковину і Поділля (1676). Однак нова Велика турецька війна 1683—1699 років поклала кінець планам візирів повернути османську велич: австрійсько-польські війська розбили турецьку армію під Віднем (1683) та ряді інших боїв, а московити з потугами здобули фортецю Азов (1696). Султан Мустафа II (1695–1703) намагався повернути втрачене, але був розбитий авсрійцями Зентою (1697). Внаслідок поразки Османи поступилися своїми завоюваннями в Угорщині, Хорватії, Сербії, Волощині, Україні та Приазов'ї на користь Австрії та Московії.
Занепад (1700-1828)[ред. • ред. код]
Після невдалої Великої турецької війни імперія вступила у добу занепаду. Наступальна політика й намагання повернути вплив в Європі змінилися обороною земель і спробами зберегти статус-кво.
За правління султана Ахмеда ІІІ (1703–1730) Османи вступили у Велику Північну війну проти Московії. 1711 року вони розбили московитів й повернули собі Азов. Проте під час нового конфлікту з Австрією в 1716—1718 роках втратили Банат, Сербію й Олтенію. У наступній війні 1735—1739 років, що велася проти Російської та Австрійської імперій, султан повернув собі контроль над Сербією та Олтенією, але був змушений віддати Азов і Запорожжя. 1768 року українські гайдамаки, за підтримки Росії, вдерлися до османського міста Балта й вирізали його населення. Це розв'язало нову російсько-османську війну 1768—1774 років, яка завершилася поразкою Османів. За умовами Кючюк-Кайнарджирського договору турецький уряд визнав незалежність Криму, а за Росією — статус патрона християн Валахії й Молдавії.
Поразки посилили бажання Османів оновити свою східну імперію, подібного до того як це зробив з власною країною Петро І. За панування султанів Махмуда I (1730—1754), Мустафи ІІІ (1757—1774) і Абдул-Гаміда I (1774—1789) було розпочато військові, освітні й технологічні реформи. Турки налагодили виробництво західної артилерії та друк нерелігійної літератури. Проте перетворення зустріли сильний опір ісламського духовенства, яничар та консервативної частини суспільства. Так, султан Селім ІІІ (1789–1807), який намагався реформувати військо на західний взірець, загинув після повстання яничарів. Його наступник султан Махмуд ІІ (1808–1839) розгорнув криваві репресії проти опозиціонерів й 1826 року ліквідував яничарський корпус.
Сербська революція 1804–1815 років започаткувала епоху національного відродження на Балканах і так зване Східне питання. 1821 року спалахнула Грецька війна за незалежність, внаслідок якої постала незалежна грецька держава в 1829 році. Сербські та грецькі національні рухи підігріли сепаратизм в інших провінціях, спричинивши виступи волохів, молдаван, чорногорців, болгар. Через перманентість повстань й нефективність султанського уряду в їхній пацифікації європейці називали Османську імперію «хворий Європи». У 1860—1870-х роках васальні держави турків в Сербії, Волощини, Молдавії та Чорногорії здобули незалежність.
Розпад (1828-1922)[ред. • ред. код]
У період Танзимату (1839–1876) уряд Османів провів ряд базових реформ, які запроваджували в імерії новітню призовну армію, банківську систему, світське законодавство, заводи та гільдії. 1840 року було запроваджено міністерство пошти, а 1847 року встановлено першу турецьку телеграфну лінію (Стамбул-Едірне-Шумну). Період реформаторства закінчився ухваленням першої османської Конституції 1876 року, що була чинною всього лише 2 роки.
Сильним ударом по Османській імперії стала Кримська війна 1853—1856 років. Під час неї різко зріс державний борг перед іноземними кредиторами. Турки не змогли повернути собі Крим, але отримали міграційну проблему — через війну близько 200 тисяч кримських татар переїхали до Балкан і Туреччини. Внаслідок геноциду черкеських народів, влаштованого Росією на Кавказі, до імперії переселилися від 500 до 700 тисяч черкесів, що ще більше загострило міжетнічну ситуацію в країні. Одночасно з цим, християнське населення імперії стало поступово витісняти мусульман з освіти та торгівлі. Прагнення султанаАбдул-Гаміда ІІ встановити пан-ісламську ідеологію вилилися у християнські бунти, які спричинили масові вбивства вірмен та інших християн у 1894—1896 роках.
1876 року турецькі башибузуки жорстоко придушили болгарське повстання, що спровокувало нову війну Османів з Росією 1877—1878 років. Вона закінчилася поразкою імперії, яка погодилася на незалежністьРумунії, Сербії, Чорногорії, а також визнала автономію Болгарії. Користуючись слабкістю Османів, 1878 року Австро-Угорщина захопила Боснію-Герцоговину та Новий Пазар. Одночасно з цим Велика Британія, що виступала за збереження турецького впливу на Балканах, того ж року окупувала Кіпр, а 1882 року — Єгипетський хедиват, автономію в складі Османської імперії.
Внаслідок втрати Османами більшості балканських володінь звідти мігрували балканські мусульмани, які переселиляся до Стамбулу й центальної Анатолії. Внаслідок цих міграцій станом на 1923 рік лише столиця імперії, Анатолія та Східна Фракія залишилися ісламськими теренами.
Ліквідація (1908—1923)[ред. • ред. код]
1908 року молодотурки повалили султана Абдул-Гаміда II, після чого монархія в Османський імперії стала носити формальний характер. В січні 1913 року становився тріумвірат Енвера, Талаата і Джемалі
1912 року Італія захопила османську Тріполітанію і Киренаїку (Лівія). У Першій балканській війні 1912–1913 років імперія втратила переважну більшість своїх європейських володінь: Албанію, Македонію, північГреції. Проте у 1913 році османам вдалося відвоювати невелику частину земель Болгарії в ході Другої Балканської війни.
Заслабла Османська імперія спробувала спертися на допомогу Німеччини. Це втягнуло її в Першу світову війну 1914 — 1918 років, що закінчилася поразкою Центральних держав. У 1917–1918 роках країни-члени Антанти захопили близькосхідні володіння імперії. Після Першої світової війни Сирія і Ліван перейшли під контроль Франції, Палестина, Йорданія і Ірак — Великобританії; на заході Аравійського півострова за підтримки англійців (Лоуренс Аравійський) утворилися незалежні держави: Хиджаз, Неджд, Асир і Ємен. Згодом Хиджаз і Асир увійшли до складу Саудівської Аравії.
30 жовтня 1918 року Османська імперія підписала Мудроське перемир'я, за яким 10 серпня 1920 року було укладено Севрський мирний договір. Фактично імперію розчленували, залишивши лише Туреччину й прилеглі території. Одне з найбільших міст Малої Азії — Ізмір — мусило перейти Греції. 15 травня 1919 року його зайняла грецька армія, що спричинило Турецьку війну за незалежність. Турецькі націоналісти під головуванням Ататюрка відмовилися визнати мирний договір і силою вигнали греків з країни. 18 вересня 1922 року Туреччина була звільнена від іноземних військ. Це було зафіксоване в Лозаннському договорі1923 року, що визначив нові кордони турецької держави. 29 жовтня 1923 була проголошена Турецька республіка, під головуванням Ататюрка.
Державний устрій[ред. • ред. код]
Центральний уряд[ред. • ред. код]
- Дім Османів — правляча династія
- Султан / Султани Османської імперії — голова держави; він же падишах (імператор), халіф, каган, імператор Риму.
- Османський гарем / Шахзаде — спадкоємець / Валіде — матір султана
- Палацова школа
- Диван (Державна Рада) — уряд / Великий візир — прем'єр-міністр, канцлер / Порта — канцелярія
- Назір — міністр профільного міністерства / Калфа — помічник міністерства
- Шейх уль-іслам — «старійшина ісламу», головний муфтій Стамбулу / Улеми — ісламське духовенство
- Бей — князь / Ага — командир корпусу / Капудан паша — командувач флоту / Кадіаскер — військовий суддя
Регіональний уряд[ред. • ред. код]
- Паша / Бейлербей / Валі — голова еялету (провінції, краю).
- Санджак бей — голова санджаку (області)
- Каймакам — голова кази (повіту).
- Каді — ісламський сільський суддя
- Наїб — помічник сільського судді.
Адміністративний поділ[ред. • ред. код]
.svg)
Наприкінці XIV століття Османська імперія поділялася на провінції. Ними керували провінціали, призначені султанами[1].
З 1362 року імперія поділялася на еялети (в перекладі: «країни»), що також називался бейлербействами або пашаликами. Керування цими адміністративними одиницями здіснювали бейлербеї або паші, яких призначав султанський уряд. Еялети поділялися на менші одиниці — санджаки (в перекладі: «хоругви»), аналог областей[2].
1864 року в Османській імперії провели адміністративно-територіальну реформу, в ході якої еялети замінили новими утвореннями — вілаєти (в перекладі: «губернія»)[3] in 1864, as part of the tanzimat reforms.[4]. Була встановлена наступна ієрархія адміністративних одиниць: вілаєт (губернія), санджак (область), каза (повіт) і село (сілська рада). За новим законом про вілаєти 1871 року до них додавался набіє(муніципалітет)[5]
.png)
.png)
.png)
Васали і протекторати[ред. • ред. код]
- Волоське князівство (1417–1859)
- Молдовське князівство (1456—1812)
- Рагузька (Дубровницька) республіка (1458—1808)
- Крим (1478—1774)
- Емірат Мекки (1517—1880)
- Трансильванське князівство (1570—1683)
- Військо Запорозьке (Правобережне) (1672)
- Імеретінське царство (1555—1810)
- Сербське князівство (1815—1878)
- Болгарське князівсто (1878—1908)
- Об'єднане князівство Волощини і Молдови (1859–1877).
Економіка[ред. • ред. код]
У 1889 р. були оголошені вільними раби, власники яких не могли довести, що володіють ними на законній підставі; у 1890 р. прийняті дієві заходи до припинення торгівлі рабами, забороненою ще в 1858 р. З того часу рабство може вважатися майже зниклим з європейської частини імперії, проте в Малій Азії воно зберігалося в меншій мірі аж до оголошення Турецької республіки.
У 1889 р. в Берліні відбувся третейський розгляд суперечки між Портою і бароном Гіршем, власником залізниць в Османській імперії. Третейським суддею був обраний проф. Гнейст. Рішення було значною мірою на користь Порти; завдяки ньому Порта придбала право користуватися деякими залізницями і дістала можливість будувати інші, що і було здійснено в Малій Азії.
Два десятиліття, що пройшли після війни 1876–1878 р., були періодом деякого економічного підйому країни і разом з тим деякого поліпшення її міжнародного стану. За цей час покращились її стосунки з найзапеклішими її ворогами. У 1883 р. князь Чорногорський Микола відвідав Константинополь; у 1892 р. в Константинополі був болгарський міністр Стамбулов; дружні взаємини з Болгарією були закріплені в 1898 р. відвідинами Константинополю князем і княгинею болгарськими. У 1893 р. султан отримав в подарунок від імператора Олександра III цінний альбом. У 1894 р. в Константинополі був король сербський. Ще набагато більше значення мало відвідини султана імператором і імператрицею німецькими.
Суспільство[ред. • ред. код]
Поряд з кріпосним правом існувало і справжнє рабство: раби використовувались переважно як домашня прислуга, рабині — як наложниці в гаремі. Торг невільниками проводився в досить широких розмірах в Константинополі і в інших містах. Цивільне управління стояло на дуже низькому рівні; чиновники і судді дивилися на свої посади як на засіб збагачення; процвітало найгрубіше хабарництво. Султани намагалися боротися з цим злом; так, Баязид I в один день повісив 80 суддів, викритих в хабарництві, але за відсутності правильно організованого контролю з боку суспільства або хоч би уряду, при затурканості населення, позбавленого можливості протестувати, подібні заходи не приводили до бажаних результатів. Духовне управлінняМехмед II передав у верховне завідування муфтія, або шейх-уль-іслама, духовного голови всіх правовірних, що призначався султаном. Фетви (ухвали), які він видавав, мали характер діючого права. Нерідко, попри всю обачність при їх призначенні, шейхи-уль-іслам виявлялися сильними супротивниками того або іншого султана; іноді при їх допомозі здійснювалися державні перевороти. Шейх-уль-іслам стояв також на чолі суду.
Військо[ред. • ред. код]
Перші збройні сили Османської держави були створені наприкінці XIII століття Османом І. Вони складалися з членів різних мусульманських племен Західної Анатолії, основну силу яких становили турки. У XIV—XV століттях, під час трансформації Османського бейства в імперію, військова організація ускладнилася. Держава поєднувала систему всезагального призову та маєткового ополчення. Основний корпус Османської армії становили яничари (піхота), сипахи, акинджи (кіннота) та мехтери(музики). Ця армія вважалася однією з найкращих в XV — XVII століттях завдяки ефективному використанню вогнепальної зброї — мушкетів та гармат. Зокрема, під час взяття Константинополя в 1453 року Османи одними з перших затосувалифальконети. Османська кіннота покладалася на швидкість і мобільність туркменських і арабських коней, а не важку броню. Вершники були озброєні короткими луками та мечами, й вживали тактику відступу-нападу подібно до монголів та інших кочівників-степовиків. Якість Османського війська почала занепадати з середини XVII століття, особливо після невдачної Великої турецької війни 1683—1699. У XVIII столітті Османи вже не могли тягатися на рівних із наземними європейськими арміями Австрійської чи Російської імперій. У XIX столітті турки розпочали вестернізацію свого війська, що стало початком модернізації Османської держави загалом. 1862 року султан Махмуд ІІ скасував корпус яничар і заснував Османську армію «нового зразка». Було започатковано інститут іноземних військових радників та практику стажування османських офіцерів у європейських країнах. Саме з середовища цих молодих стажерів сформувався рух молодотурків.
- Азапи / Башибузуки / Джебелі / Зейбеки / Мюселлем
- Австро-турецькі війни / Велика турецька війна
- Балканські війни
- Турецько-єгипетські війни
- Персидсько-турецькі війни
- Польсько-турецькі війни
- Російсько-турецькі війни
- Османсько-саудівська війна
- Турецька війна за незалежність (1919 — 1922)
Населення[ред. • ред. код]
Таке зростання чисельності турків пояснюється легкістю, з якою вони асимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх турками ставали ті, хто погоджувався пожертвувати релігією заради придбання привілейованого положення — а таких було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували яничарів і капи-кулу, — особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб Мехмед-паша Соколлу (Соколович).
Зміна фізичних рис турків прискорювалося тим, що гарем турків здебільшого складався з полонянок європейського або кавказького походження. У політичному і культурному відношенні завойовники Константинополя теж далеко не були османською ордою; вони були великою державою зі складною адміністрацією і складним характером життя. Власне турки складали в ньому привілейований, переважно військовий, також чиновницький прошарок, але зовсім не замкнуту касту. Виключно з них призначалися адміністратори і судді; вони ж були армією.
Військової повинності для підкорених християнських народів османи ніколи не вводили, хоча брали іноді допоміжні загони у васальних народів. Багато турків отримували у вигляді нагород або іншим способом набували значних земельних володінь (чифліки) і були великими землевласниками, що господарювали в своїх маєтках за допомогою кріпацької праці підвладного християнського населення.
Поряд з ними з'явилися і дрібні землевласники-селяни, частково турки, але переважно греки, серби або болгари, що прийняли іслам. Втім, і положення завойованих християнських народів під владою османів (окрім, зрозуміло, рабів) було, особливо спочатку, не особливо важким, ймовірно, дещо легшим, ніж положення нижчих класів народу в тодішній Західній Європі. Скорені народи були цінні для турків як платники податків; позбавляти їх можливості працювати за більш-менш нормальних умов не мало сенсу.
Османи свідомо зберігали місцеве самоврядування підвладної «райї»; про релігійні переслідування вони і не думали. Негайно після узяття Константинополю Мехмед запропонував грецькому духівництву вибрати нового патріарха (колишній був убитий під час облоги) і негайно затвердив обраного. Для його охорони була приставлена варта з яничарів, що відразу додало йому характер турецького чиновника. Патріарх разом з собором набув значення верховного управління над греками і суду в суперечках між ними. Вони могли призначати грекам покарання, до страти включно, і османська влада зазвичай без заперечень виконувала їх. Так само поступали турки і з іншими народами. Цим вони легко примиряли їх на початку зі своєю владою, але церква ставала силою, яка згодом немало сприяла звільненню цих народів. У перші сторіччя турки майстерно сіяли розбрати між греками, сербами і болгарами за допомогою окремих привілеїв на користь то однієї, то іншої народності.
У XIX столітті християнське населення імперії стало переважати мусульман в освітній сфері[6]. Зокрема, 1861 року в 571 початкових і 94 середніх школах навчалося 140 тисяч учнів-християн, які переважали свої ісламських однолітків-школярів. Християни мали, зазвичай, вищий освітній рівень й більшу роль в економіці країни. Так, на 1911 рік з 654 компаній Стамбулу, що займалися оптовою торгівлею, 528 управлялися етнічними греками[6] .
Немає коментарів:
Дописати коментар