Бойові дії на українській етнічній території
Події Другої світової війни відбувалися на українській етнічній території від 1939 до 1944 року.
Українці у складі польської армії взяли участь у бойових діях з Вермахтом з перших годин війни 1 вересня 1939 року. Від 17 вересня їм довелося воювати ще й з частинами Червоної армії.
17 вересня 1939 року війська Червоної армії під командуванням маршала С. К. Тимошенка, вторглись на територію Польщі — у Східну Галичину та Західну Білорусь. Українці брали участь у бойових діях на боці Польщі і на боці СРСР. Захоплені Червоною армією в полон українці,— громадяни Польщі,— частково були через деякий час звільнені з полону. Офіцери-українці, як і їх співгромадяни поляки, утримувались у таборах, а пізніше були знищені за рішенням керівництва СРСР[7].
У вересні 1939 року керівництво Третього рейху і СРСР поділили завойовану територію Польщі між двома державами[8]. Галичина і Волинь з українським населенням були приєднані до СРСР (УРСР). Територія УРСР була збільшена на тис. км², населення — на млн. осіб.
Німецька армія вторглася в Радянський Союз 22 червня 1941 року, починаючи чотирирічну безперервну війну. У загальній складності, кількість українців, які воювали в лавах Радянської Армії оцінюється від 4,5 млн до 7 мільйонів[9] Переважна більшість боїв у Великій Вітчизняній війні відбулася на Східному фронті,[10] і нацистська Німеччина втратила 93% своїх військ саме там.[11]
В 1945 р. СРСР підписав договір з Чехословаччиною, згідно з яким Закарпаття приєднується до УРСР, відповідно до якого була створена в 1946 Закарпатська область зі столицею в Ужгороді.
На окупованій військами Німеччини частині території УРСР був збережений радянський тип колгоспного ладу у формі «громадських дворів», здійснювався геноцид проти єврейського населення і решти населення (в основному українського), багато було депортовано на примусові роботи до Німеччини. Українці становили значну частину Червоної Армії і її керівництва.
Окупація українських земель[ред. • ред. код]
Українські етнічні землі під час другої світової війни входили до адміністративно-територіальних одиниць на території різних держав: Румунії, Німеччини, СРСР.
Румунією були окуповані території між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні — Миколаївської областей та частина Молдавської РСР, що отримали назву «Трансністрія».
Частина українських земель у складі СРСР постійно змінювалась відповідно до переміщення лінії фронту. На цій території зберігався довоєнний адміністративний поділ та органи влади.
Питання остаточних легальних форм Райхскомісаріату Україна та правового статусу його мешканців Гітлер залишив неясними. Національні почування українців у Райхкомісаріаті Україна мали підтримуватись настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинімецького фронту. Це були головні мотиви, наприклад, для введення в Райхкомісаріаті Україна, поряд з німецькою урядовою мовою української з виключенням російської; карбованця замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенційні чинники національної свідомості, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежності взагалі. Ослаблення населення з біологічного погляду велося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичної обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини українськими робітниками (приблизно 1,5 млн) і радянськими військовополоненими та масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.
Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території райхскомісаріату радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Повстанські і партизанські загони контролювали значну частину території райхскомісаріату і перешкоджали постачанню техніки і продовольства для німецьких військ. Окремі керівники нацистської партії мали намір віддати Коха під партійний суд за розладнання надійного тилу, відсутність якого стала однією з головних причин поразки німецьких військ на Східному фронті. Після вигнання німців Радянською армією з українських територій «Райхскомісаріат Україна» офіційно ліквідовано 10 листопада 1944.
.jpg)
18 січня внаслідок наступу Червоної Армії прорвано кільце блокади навколо Ленінграда. Блокада тривала з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року — 872 доби.
Впродовж зимового наступу Червоної армії і наступного контрнаступу вермахту у Східній Україні в центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений на захід (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування вирішило здійснити стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього розроблено і в квітні 1943 року затверджено військову операцію під кодовою назвою «Цитадель». Маючи дані про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування вирішила тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ у контрнаступ, а потім у загальний стратегічний наступ.
5 липня розпочалася, а 23 серпня завершилася Курська битва. Було знищено 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових (серед яких елітні дивізії військ СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», «Мертва Голова», «Рейх», «Вікінг»). Почався відступ німецьких військ по всій лінії фронту — їм доводиться залишити Орел, Бєлгород, Новоросійськ. Почались бої за Білорусію і Україна. В битві за ДніпроЧервона Армія завдала Німеччині чергової поразки, звільнивши Лівобережну Україну і Кримський півострів.
Наприкінці 1943 — у першій половині 1944 року основні бойові дії проходили на південній ділянці фронту. Німці залишили територію України. Червона Армія зайняла землі Правобережної України, Крим, вийшла до Карпат, вступила на територію Румунії. Крім того Червона армія здійснила грандіозний наступ у Білорусі (Білоруська операція 1944 р.) та Західній Україні. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії, вступили на землі Польщі, разом із польськими військами продовжили наступ.
- 23-25 квітня відбувся бій під Гурбами — найбільший бій між військами УПА та НКВС. В бою брало участь близько 10 тисяч бійців УПА. Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної Армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти — всього близько 30 000 солдатів[12]. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.
Участь українців у збройних формуваннях різних країн та у партизанській боротьбі[ред. • ред. код]
Українці брали участь у бойових діях у складі збройних сил СРСР, Канади, Австралії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини, Румунії.
УПА[ред. • ред. код]
Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які до 1939–1940 років входили до складу Польщі і Румунії: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.
УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.
Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькіколаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці).
Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920–1950 років.
Коли нацистська Німеччина та її союзники розпочали операцію Барбаросса в 1941 році, багато поляків і українців, втомившись від гніту СРСР дивилися на загарбників, як визволителів. Українські націоналістичні активісти відчули у той момент, що потрібно скористатися влучним моментом для створення незалежної Української держави. На початку війни, німці заохочували в деякій мірі українських націоналістів, обіцянками про проголошення «Великої України». Вони хотіли використати антирадянську ворожість.[13]
Людські втрати України[ред. • ред. код]
За офіційною статистикою СРСР представництво всіх національностей у складі Червоної армії відповідало їх процентному співвідношенню за даними передвоєнного перепису населення СРСР[14].
Загальні втрати українських цивільних осіб під час нацистської окупації оцінюються бл. семи мільйонів осіб, з яких близько мільйона вбитих айнзатцкомандами. Багато мирних жителів стали жертвами жорстокого поводження, примусової праці чи помсти у зв'язку з нападом партизан на німців. Серед одинадцяти мільйонів червоноармійців, близько чверті були етнічні українці.
Крім того, в Україні проводяться одні з найбільш активних бойових дій під час війни — від Київського оточення, де німці захопили більше 660 тисяч радянських солдатів і оборони Одеси до перетину Дніпра радянськими військами.
Наслідки Другої світової війни для України — розгляд історичних подій в Україні для України під проросійською владою СРСР після подій Другої світової війни.
Політичні[ред. • ред. код]
Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об'єднання українських земель, що підтвердили Тегеранська (1943 р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамськаконференції глав держав антигітлерівської коаліції.
Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця у квітні 1945 року.
Економічні[ред. • ред. код]
Друга світова війна завдала Україні масштабних економічних витрат. За підрахунками радянських вчених тільки прямі збитки склали 285 млрд. крб. у діючих на той час цінах.
Цілком чи частково було зруйновано понад 714 великих і малих міст, більше 28 тис. сіл, перетворено на руїни 200 тис. промислово-виробничих споруд, 40% житлових будинків, внаслідок чого без житла залишилося близько 10 млн осіб. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україназдобула великою ціною у роки форсованої індустріалізації, суцільної колективізації та масових репресій. Було зруйновано 9 магістральних залізничних шляхів, 5600 залізничних мостів, 50 тис. км шосейних шляхів, 132 портових господарства. Підраховано, що загальні збитки економіці України сягали 40%. Було порушено та пограбовано близько 30 тис. колгоспів та радгоспів, 1300 машино-тракторних станцій, вивезено до Німеччини 56 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 7,6 млн голів крупноїрогатої худоби, 9,3 млн свиней, 7,3 млн овець та кіз, 3,3 млн голів коней. Було зруйновано десятки тисяч лікувальних та освітніх закладів, бібліотек та ін..
З міст найбільше постраждали великі промислові міста та столиця країни. Загалом протягом воєнних років у Києві було зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн м², 1742 комунальних будинків житловою площею понад 1 млн м², 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона м²; знищені всі мости через р. Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство та ін.. Фашистські загарбники зруйнували Голосіївське навчальне містечко столиці України, індустріальний, педагогічний та інші інститути. Збитки, завдані сільськогосподарським вузам Києва, перевищували 70 млн. руб., технологічному інституту харчової промисловості — 24 млн. карбованців.
Повністю була відсутня енергетична база через зруйнування Дніпрогесу, Штерівської, Курахівської, Зуївської, Сєвєродонецької та ін. електростанцій.
Демографічні[ред. • ред. код]
Щонайменше 5,4 млн. осіб, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн. осіб було вивезено для примусової праці до Німеччини.
С. Кульчицький вважає, що про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР на 14 275 тис. осіб. Значна частина з них – безповоротні втрати. Фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час бойових дій, через виснаження та хвороби, від терору окупантів.
У східні регіони СРСР було евакуйовано 3,5 млн. осіб, вивезено до Німеччини – 2,4 млн. осіб, з яких тільки частина повернулася на Батьківщину. За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення, або кожний п’ятий житель республіки. Україна поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%).
У 1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах будинків, на вокзалах або мандрувала з міста умісто.
За роки війни на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю. Наприклад, коксохімічні і металургійні заводи Наркомату чорної металургії в лютому 1944 р. були забезпечені робочою силою лише на 38,3% і 24,5% відповідно. Подібна ситуація спостерігалася на всіх промислових об’єктах.
Немає коментарів:
Дописати коментар